В Ужгороді у рамках Мандрівного Docudays UA відбувся правоосвітній захід Ярмарок творчих робіт та фотовиставка «Права людини в Ужгороді очима дітей». Учасником заходів міг стати кожен учень загальноосвітнього навчального закладу Ужгорода, віком від 6 до 18 років. На конкурс надійшло 528 робіт школярів з усіх шкіл міста, серед яких фотографії, творчі малюнки, твори, вірші, казки, оповідання.
Глибина думки і фантазії неабияк здивувала комісію. З дозволу автора та її мами, публікуємо твір однієї з переможнець - учениці 7-го класу ЗОШ № 20 Воротинцевої Ярослави.
"Мені 11 років. Я ще не вчу правознавства у школі, мені важко оперувати дорослими науковими поняттями, але я спробую розказати про права людини так, як я це розумію, як бачу, як відчуваю. Дуже важко завжди починати. У голові стільки думок, а от викласти їх послідовно і зрозуміло – важка робота.
Полегшила роботу сама запропонована тема. Тому моє есе буде присвячене тому, що я особисто бачу. Почну з моєї власної сім’ї. Вже три місяці з нами проживає моя рідна тітка Світлана, яка до цього мешкала на Донеччині. Спочатку, я думала, що вона приїхала просто погостювати. Але не було ні подарунків, ні гарного настрою, ні такої радості батьків від її приїзду, як завжди. Вона була лише з однією невеликою торбинкою. А Оля – її донька і моя двоюрідна сестра, вже ніколи не приїде…Їй було лише 18. І залишиться так назавжди. Право на життя – найцінніше, без якого всі інші – пил!
Безпека. Дуже змінилися інструктажі з техніки безпеки та бесіди з класним керівником. Окрім «звичайних», з’явилися такі, які розповідають про теракти, як поводитися з незнайомими предметами, про вибухонебезпечні пристрої…Краще би слухати «Як правильно поводитися у громадських місцях» перед походом до театру чи музею.
Впевнена, що всі дивляться новини, навіть, якщо не спеціально, то в будь-якому разі, точно чують. Право на мир – це вже не просто красиві слова, це – життєва необхідність. Декілька разів була разом з батьками у гостях, так дорослі майже усі кажуть однакову фразу за столом: «Ніколи не думав(думала), що буду говорити та бажати миру в буквальному його розумінні.»
Мій тато – мій герой. Він розповідав, що в дитинстві мріяв стати прикордонником. Так от, його мрія збулася у віці 53 років! Він сам виявив бажання служити народу України. Тепер мій тато – прикордонник. «Офіцерів бувших не буває. Я присягав Батьківщині і повинен виконувати свій обов’язок!», - такі слова мого тата. Мрії мають збуватися – але не так!
Школа – територія прав людини. Це я точно можу сказати про свою УЗОШ І-ІІІ с. №20 – ліцей «Лідер». Ми усі такі різні, але дійсно – рівні! У нашому навчальному закладі є багато пандусів, і ми часто по них бігаємо, хоча за це отримуємо зауваження від чергових. Але на мене подіяло інше зауваження – погляд одного учня на візочку. Думаю, що він мріє про такі зауваження…
Останнім часом у школі з’явилося багато новачків. Наприклад, у класі моєї мами, аж семеро. У неї взагалі клас цікавий. Я це все знаю, бо відношуся до «касти найзнедоленіших вчительських дітей» й із-за цього часто чекаю її з уроків, батьківських зборів і т.д. і тому знаю більше, ніж інші. Так от, в п’ятому класі п’ятеро батьків знаходяться в зоні АТО, двоє дітей – переселенці, хоча дуже не хочуть, щоб до їх дитини було якесь «особливе» ставлення. Уявіть, одні батьки – туди, а інші - сюди. Ні-ні, ви не подумайте, що із-за цього вони пересварилися! Слава Богу, у нас живуть толерантні люди. Але мама дуже переживала (діти все помічають), хоча і не показувала цього, перед своїми першими батьківськими зборами.
У школі, як і вдома я чую не одну мову. Тато з тіткою говорять російською, мама – українською, бабуся, коли телефонує, - російсько-українською (вона проживає на Сумщині), сусіди – угорською. Але, що цікаво, всі усіх розуміють. Тоді чого з цього хтось робить проблему? До речі, мій тато працював у міліції, говорить, коли щось не зрозуміло: «Шукай, кому це вигідно! Шукай мотив». У кого ж з вас, дорослі, є мотив, кому з вас це вигідно?
Зовсім нещодавно по вулиці ходили жінки та збирали пожертви на будівництво храму. Усі, навіть ті, що не ходять до цієї церкви, давали хто скільки може. Бог – один, Батьківщина – одна , життя – єдине, кожна людина - унікальна! Пам’ятаймо про це, цінуймо і поважаймо одне одного. Не забувайте про честь, гідність, рівність нашу! Знайте і захищайте свої і наші дитячі права, бо права людини починаються не в глобальному світі, а у кожній оселі, у кожному дворі, школі, роботі, у кожній свідомості і у серці.
Почніть із себе – а ми, діти, будемо вчитися у Вас, дорослі. Подивіться на нашу Україну не як на дім Ваших дідів, а, як на дім Ваших дітей! Що Ви нам залишите?
Воротинцева Ярослава"